Планетник



Категории Борис Харчук ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал БОРИС ХАРЧУК Планетник Я приïхав працювати агрономом у село Вербiвку. Там я жив на квартирi в старенькоï бабусi Олени Булиги, яка розповiла менi легенду про Планетника. А почалося з квiтки, з нарциса. Планетник був малим хлопчиком. Вiн, як усi ми, прилетiв з вирiю казки на свiй берег. Тодi й не помишляв, що йому судилося стати бурiвником, хмарником. Бо хто знає, що йому написано на роду? Ми всi, мов листя на деревi, — кожен листочок iнакший. Мати порпалася на городi, вiн сидiв у хатi, у вiкнi, бо ще було зимно. Не знав, що таке штанцi: тодi довго ходили у самих грубих та довгих сорочках. Спостерiгаючи, як мати працює заступом, певно, починав дещо розумiти. Мати, не розгинаючись, розпушувала холодну землю, лазила на колiнах, розминаючи кожну грудочку, дихала, хукала на неï, вiддаючи ïй своє тепло i свiй дух; вправно пробивала пальцями ямки i жваво та побожно тикала й тикала, набираючи з прополу насiння, яке вигрiлося у численних вузликах за зиму. Так з кожною весною творилася грядка. Коли вона була чорна й м'яка, рiвненько заскороджена i коли мати, схилившись на держално важких дерев'яних грабель, дивилася на сонце та усмiхалася, кличучи його до себе й до своïх грядок i сама пориваючись до нього, впускала сонце собi в коси, в голову i в саму душу, — хлопчик танцював у вiкнi, теж поривався до сонця. Його охоплювала така радiсть, що вибiгав босонiж, в однiй сорочинi, на порiг, лепетiв щось незбагненне. I, кинувшись у поривистий танець, вибивав ногами дрiбушечки й ляскав у долонi. За те був битий i голосно плакав. Минав час. Цiлу зиму сидiв у курнiй хатi, наче ота насiнинка, запхнута й зав'язана у торбинку. Чимало вузликiв висiло у сухих кутках пiд сволоком i лежало в кобашцi. Втiшався, грiючись у теплому просi на печi. А ще було втiхою, коли корова привела теля i окотилися вiвцi. Маленьке телятко, дрiбнi ягнятка жили в хатi. Хлопчик розумiв ïхню мову, сам мукав i бекав: разом чекали тепла. З ранньоï весни й до морозiв не хотiв повертатися до хати, навiть у нiй спати, бо на те була клуня. Вiн рiс, як бiб на городi, як журавель на болотi. Найбiльшою мрiєю стало самому щось посiяти i щоб воно зiйшло. Хлопчик i робив це, наслiдуючи маму. Серед лiта, пiсля теплого дощу, пересадив у глевке болото траву, але вона чомусь не прийнялася. Нарештi, коли трiшки пiдрiс, мати пообiцяла, що вiн сам посадить щось на городi. Про це багато й радiсно мовилося взимку, коли вiкна були так замурованi морозом, що крiзь них нiчого не було видно. Кожного разу, заглядаючи до своïх торбинок — вузликiв, чи не поточили ïх мишi, мати казала: Ось дочекаємося весни... Його це захопило: весна снилася йому з ночi в нiч, i вiн оповiдав своï сни телятковi, ягняткам: Я знову бачив весну... Чуєте: вона — у вiнку! У тi сивi часи, як i завжди, хлiб дiставався нелегко. Хiба даром приказують, що вiн у потi чола? Орали сохою, в яку запрягали волiв. Не знали залiза, бо воно йшло на списи й шаблi. I хати ставили без жодного цвяшка — не те, що зараз. Одначе, перш нiж зрубати зруб, а чи вилiпити лiплянку, вiдводилося мiсце, яке рiдко дарував крiпакам пан, а частiше воно переходило в посаг32. Мiсце заздалегiдь обживалося — садився садок, оброблявся город. Зводилась хата, а навколо неï вже й росте, i цвiте. Така хата була й в хлопчика. А ïï низькi маленькi вiкна заслоняли квiти. Спочатку цвiли нарциси й тюльпани. Тодi засвiчувалися, як лiхтарi, мальви. За ними — калина, а вже потiм зозулинi черевички, повнi пiвонiï, ще повнiшi й пухнастiшi жоржини, а пiд осiнь жовтi баранцi й сивий мороз. А ще втесувався серед них самостiйний соняшник, як сторож у житньому брилi. Розкошували там крученi паничi й розтрiпана наречена. Дикi ромашки бiлiли розсипом у муравi. Хмiль крутився по тичинi, забравшись на стрiху, а по ньому вилась повiйка, яка розплющувала очi iз сходом сонця, а iз заходом заплющувала. Явори i ясени, дуби i липи, здавалось, народили цю хату, а хата вродила яблунi, вишнi, грушi, сливи i насiяла навколо себе квiтiв. Вориння замiсть ворiт, перелаз замiсть хвiртки i журавель — криниця край вулицi — одна на цiлий куток, теж були, як вродженi, мовби ïх нiхто нiколи не ставив, не копав. Як i широке гнiздо на хатi, бiля димаря, де жив бузько — мудрець: вiн вiдчиняв своïми крилами весну i зачиняв лiто. Чому ж дивуватися хлопчиковi, що зi своєï зав'язi нiчого так не хотiв, нiчого так не прагнув, як щось посiяти й посадити? Снiп жита на покутi — дiд, тепле просо на печi заохочували. I ось вiн дочекався весни. Мати дозволила йому пересадити нарцисика з-пiд хати на город. Адже ж ця квiтка росте з цибульки, яку висаджують восени. Усе ще ходив безштаньком. Закутаний у хустину, кiнцi якоï пущено пiд пахви, в сiрячку iз закачаними рукавами й довгими полами, в личаках, намотаних до колiн, скидався на дiвчину, а ще бiльше на якусь прояву, мовби вiн i не чоловiчоï статi. Оченята бистрi. Руки беручкi. Землю зверху розпустило, а всерединi вона була ще промерзла. Хлопчик присiв бiля нарцисового кущика, обдивився його зi всiх бокiв, погладив гривку, яка зiйшла з-пiд снiгу, зеленiючи, i почав викопувати. Робив це своïми пальчиками. Не пошкодив жодного корiнчика, перенiс гривастого кущика i посадив його коло маминоï грядки. Доглядав його з ранку й до вечора. Оченята зорiли: мамина грядка чорнiла, а його кущик розпустив зеленi коси. Йому хотiлося, щоб нарцис швидше зацвiв, тому принiс у глечику води i пiдлив його з рота, щоб вода була теплiша. Так вiн пiдливав квiтку кожного вечора. Мати називала його робiтником i гладила по головi. З кущика виткнулася стрiлка. На стрiлцi з'явилася бубляшечка. Стрiлка витягувалася, несучи вгору загострену бубляшечку. Його поривало доторкнутися до неï бодай пучечками, але був попереджений, що чинити цього нiяк не можна, бо замацане зiв'яне, закоцюрбiє i засохне. Можна лише дивитися й то не кожному, бо, кажуть, є таке наврочливе око, що його все на свiтi боïться. Од того ока начебто худоба миршавiє i нидiє, дерево починає всихати, звiр i той утiкає. Коли таке наврочливе око гляне на вишню, вона не розцвiте; на тiльну корову — корова може скинути теля. Є i така недобра зла рука нiбито. Годi ïй до чогось доторкнутися, як воно погибає.Хлопчик не знав, яке в нього око, тому вiн, завмираючи, зупинився перед нарцисом, боязко очiкуючи, розцвiте чи захирiє? Уранцi вибiг на город, спинився на протряхлiй стежцi й повiльно, тягнучи ногу за ногою, пiдступив до свого кущика, начеб мiг його злякати чи наполохати. Розпустивши крила, iз саду випiрнула сойка. Нiби подала йому знак, i вiн став, вiддалiк спостерiгаючи за нарцисом. Було тихо. Раптом вiн побачив, як довга стрiлка зi своєю бубляшечкою повертається й тягнеться до нього. Малий так злякався, що його аж затрясло. Вiн закляк. Очi затьмарило. Вiн щiльно ïх склепив i обiмлiв. Вiдчув, як йому щось дiється всерединi, — ласкаве й трепетне, чисте, урочисте й високе.. . Хтось начеб розклепив йому очi, хтось начеб узяв його за руку й повiв. Хлопчик навшпиньки пiдступив до кущика, присiв i розкинув рученята. Бубляшечка захиталася на довгому стеблi, пориваючись то до однiєï, то до другоï його долонi. Вiн не доторкався до пуп'янка. Довге стебло витягнулося ще дужче, i бубляшечка почала розпускатися. Скидаючи зелененьке сороченя, викрадався бiлий цвiт. Нарцис розцвiв наче з його долонь — став квiткою. Ця квiтка на довгiй нiжцi була вся бiла, а всерединi рожевий вiночок — непорочнiсть зi знаком сонця. Нарцис, похитуючись, доторкнувся хлопчиковi до пальцiв, i його пелюстки стали ще бiльшi й ще бiлiшi. Хлопчик хотiв закричати з радостi, кинутися стрiмголов до матерi, розказати, що нарцис розцвiв наче з його долонь, що став найгарнiшою у свiтi квiткою, але онiмiв, а ноги пiдгиналися. Єдине, на що спромiгся — доторкнувся своïми устами до пелюсточок, не вiдаючи навiщо. Вони нiби поцiлувалися — дитина i квiтка. Вiн нiкому про це не розповiдав, навiть матерi. Затаïвся i зберiгав, як таємницю. На кущах щойно святкувала брость, береза хвалилася своïми сережками, iншi дерева теж почали пуп'янкувати, на грядках кiльчилося, ледве пробиваючись з чорноï землi, а його квiтка вже веснувала. З цiєï весни перед ним вiдкрилося ще значнiше: вилупилися курчата, каченята й гусенята. Поки що ïх не випускали надвiр — кволi. Але вiн мусив кришити ïм варенi яйця, сипати крупи, годуючи ïх, напувати з черепка, щоб згодом, коли пiдростуть, берегти курчат i каченят вiд шулiки, сивоï ворони й сороки, а гусенят гонити пастися. Малеча любила дзьобати з його рук, i йому це подобалося. Квочка, качка i гуска не поривалися його бити i не вiдганяли вiд своïх виводкiв. Навпаки, задоволено сокотали, тактали й ҐелҐотали. I вiн озивався до них: — Цiп-цiп... Тась-тась... Жоден жовтий кволий клубочок не пропав. Але нарцис цвiв, i здавалося, що нiколи не перецвiте й не осиплеться. Мати пошила торбинку, дала цiлушку й цибулину. Хлопчик повiсив торбинку через плече, взяв у руки прута й погнав гусей до води. Сидячи на березi пiд вербою, придивлявся до нового свiту, який гомонiв навколо. Патлата верба, нахилившись, щось казала рiчцi. Рiчка, несучи хвилi, щось плюскотiла вербi. Та де йому збагнути ïхню мову? А все ж те, що бачив навколо, — не жило само по собi. Небо зi своïми хмарами й зi своïм сонцем перекидалося в рiчку — хмари i сонце ходили по ïï дну. I край берега, i вiн сам теж вiдбивалися в рiчцi, и так можна було сидiти хоч цiлу вiчнiсть, солодко спостерiгаючи, як у дзеркалi води доторкаєшся головою i до хмар, i до сонця. Затямлював: небо є скрiзь. Воно виповнює собою глибоке озеро за греблею, до нього, в його синяву тягнеться травиця, яку пощипують гуси, на горi, нiби пiднесений у високостi, росте лiс, а за горою бовванiють, наче сняться, спускаючись iз неба, фортечнi мури i бiлий золотоверхий собор. Та найсолодше було йому перекинутися горiлиць i впиватися синявою. Спробував дивитися й на сонце, але воно заслiпило. Засльозився, в очах довго рiзало. Розлiгшись, заклавши руки за потилицю, раював: небо голубе, ясне i непроглядне. Що довше на нього дивишся, то воно ще блакитнiше, ще яснiше й непрогляднiше. З'явилася хмарка. Пливла, вiдкидаючи тiнь. Що дiялося в небi, те вiдразу ж, по- своєму, починало дiятися i на землi — було подiбне, але переiнакшене, чудернацьке. Сяяло сонце, i земля блищала. Набiгали хмарки, скидаючись то на бiлих гусей, то на кучерявих баранцiв, i скрiзь лягли косуватi рухомi тiнi. Йому ввижалося: хмарки — це худоба сонця. Сонце виганяє свою худобу, а вона розбродиться чередами. Сонце пасе ïï в небi, як вiн гусей на землi. Вражений тим, що сонце — пастух! — втупився оченятами ввись, про все забувшись. Вiн i не помiтив, як з мокрого кутка — з пiвнiчного заходу — насувалося рогате хмарище, мовби чорний-пречорний бугай. I лише тодi, коли знявся шалений вихор — бугай крутнув головою, пастушок скочив на ноги. А бугай уже над ним, заступаючи собою вигiн, озеро, рiчку, лiс. Вiн хльоскав вогняним хвостом, ревiв, наставивши роги, — з-пiд його ратиць сипався дощ iз градом. Не чекаючи, коли пастушок цвьохне лозиною, гуска заҐелҐотала, забила крильми, скликала гусенят, i вони вервечкою побiгли за нею з вигону додому. Дощ iз градом сiкли, били в обличчя й по головi. Вiн згадав про свою квiтку: зробив з торбинки каптура, пiдняв подiл сорочини i через калюжi погнав зi всiєï сили додому. Ковзаючись i зашпортуючись, прибiг на город i запiзнився: висока нiжка нарциса зламалася. Голiвку ïй вiдтяло, пелюстки розкидало й прибило болотом, а сам кущик розпався. Його присипало градом. Квiтка перестала жити. Малий почервонiв, зцiпив зуби i мiцно стиснув кулаки. Впершись ногами в землю, вiн пiдняв угору голову. З нього знесло каптура й вiдкинуло геть. Зроду нестрижене волосся, намокнувши, прилипло до чола, до вух та шиï. Вiн пiдняв своï мiцно стиснутi кулаки i, грiзний, похмурий, пiшов проти хмари. Сорочка розпанахана, а очi палають. Блискавки ламалися над його головою — на якусь мить робилося так ясно, що аж болiли очi. З дерев опадало, згорнувшись, молоде листя, а цвiт згорав й iржавiв. Небо темнiло, бив грiм, аж земля вгиналася. Ще густiше полив дощ. Як з вiдра. I град, завбiльшки з горобинi яйця, знищував городину. Хмара облягла, накривши свiт, i стояла непорушно. Хлопець вдивлявся в чорний небозвiд, наче хотiв розняти хмару, i, несамовитий, пробивав ïï закляклими кулаками. Не схилявсь, не ховав свого лиця вiд дощу й граду. Ще раз рiзонула блискавка. Малий вiдчув, як йому осмалило брову. Брова аж зашкварчала. Гучно трiснув грiм i подаленiв. Хлопець кинув очима через плече — там, за рiчкою, на горi, зайнялася сосна. — Туди i йди! — крикнув до хмари. — Посувайсь! — I дивився ще рiзкiше, i ще нахрапистiше гнав ïï кулаками. Вгорi заклекотiло, загуло. Невблаганна холодна хмара зрушилася з мiсця. Хлопчик побачив, як це сталося: хмара зворохобилася, заклубувала, пiднiмаючись над ним. Вiн стояв на городi, врiсши по колiна в землю. Гроза перейшла на лiс. Виглянуло сонце, i свiт обновився. Кинувшись за ним, мати знайшла його на городi. Вiн стояв. I коли мати вихопила його з глею — забрьоханого, в порванiй сорочцi, — узяла на руки, вiн зашептав, наче в гарячцi: — Я, мамо, бився з бугаєм... — Ой, синку, нам городину вибило. Десь-то i поле наше пропало. Ми загинули... — бiдкалася, несучи його, мати. — Я думала, що ти в клунi або в хлiвцi. А вiн вишептав: — I я його подужав, мамо... — та й заснув у неï на руках. — Ой, бiдна моя головонько... — голосила жiнка, думаючи своє i не слухаючи його. Але вiн не переспав своєï пригоди, захворiв, злiг i мусив переслабувати. Мати пересiювала — пересаджувала город, а поле не було чим. Рiдко вступала до хати, щоб набрати й поставити хворому кухлик свiжоï води, а вiн допитувався в неï: — Як там, мамо, моя квiтка? Мати вiдповiдала: — Ой, не мороч голови, хоч би ти менi швидше пiднявся, синку... Хлопчик хирiв: не обiйшлося без знахарки. Випав присвяток, i мати повела його, не дочекавшись недiлi. Пiшли левадами, через лiси. Аж на третє село. Трохи вона його несла, трохи iшов. Знахарка була iще не стара. Стримана i поважна, нiкому не вiдмовляла в бiдi — зналася на зiллях i корiннях, лiкувала вiд усiляких хвороб, якi знiмаючи, якi проганяючи, а якi заклинаючи... Не розпитуючи, не вивiдуючи, що в нього болить, i не оглядаючи його, лише спозирнувши на нього краєчком ока, як умудренi досвiдом дивляться на звичайне, заходилася качати й виливати яйце. Малий зиркав за ïï руками, виразом очей i безголосим порухом губiв. Хоча знахарцi не вперше качати й виливати яйце, але кожен ïï рух не був механiчним, дарма, що засвоєний i завчений, бо вона не просто чесно й уважно, а зi всiєю пристрастю сповняла нелегке ремесло перед людьми, не домагаючись особливоï платнi, задовольняючись тим, хто що принесе. Чорноброва, кароока, запальна — творила своє чаклунство, Чаром дивноï втаємниченостi розгорялися ïï карi очi i наче аж побiльшувалися. ïм немов стало тiсно пiд бровами. А чорнi брови пiднялися. Обличчя просвiтилось, руки зласкавiли, i вона, одухотворившись, наче лiтає на крилах, мовби у неï справдi виросли два крила. Куряче яйце, яке торкалося до лоба, до грудей, до рук хворого, враз мовби само розбилося й розпустилося у кухлику з водою. Знахарка пильно глянула, що там. Не повiрила, поставила своï долонi дашком. Приглянулася i швидко щось зашепотiла. — Краса... Краса... — видобувала iз себе раз за разом це єдине слово, то захоплюючись, то жахаючись. Раптом спохмурнiла, замахала руками, начеб вiд когось сахаючись, а тодi повернулася до хлопчика й стала перед ним на колiнах, як перед святим. — Краса безборонна i беззахисна у свiтi, а тобi ïï утверджувати... Iди... — сказала. Ïï очi погасли, брови насупилися, обличчя потемнiло. Вона зробилася звичайною молодицею — в очiпку, у широкiй спiдницi, в запасцi. Вони не могли второпати, чому вона стала на колiна i що сказала. — Йому полегшає? Вiн виздоровiє? — допитувалася мати. Знахарка шумливо пiднялася з колiн. — Я вам усе сказала! Я вам бiльше нiчого не скажу! — закричала. Знявши iз кошелика пiлочку, мати заходилася iз приносинами. — Це вам, голубонько, за ваш груд. Молодиця не хотiла й чути — вхопила кочергу й прогнала ïх. — Малий? Хай вiн i без штанiв, але бiльше знає iншого старого, бiльше за мене! — гримала, стоячи на порозi й постукуючи кочергою. Вони забралися собi. Щойно вiдiйшли вiд знахарки, як хлопчиковi полегшало, а мати нiяк не могла взяти до тямку, чому привiтна чаклунка нi сiло нi впало розгнiвалася й вiдмовилась вiд приносин? Не знала чи ïй радiти, чи печалитися. Чому знахарка стала на колiна? Видать, недобре це. Та, бачачи, що хворий, захирiлий — сюди ледве плентався, доводилося тербищити на руках, тепер весело пiдскакує, бiжить вистрибцем, смiялася й плакала. Малий виздоровiв, одужав — про знахарку й про ïï слова можна було забути. Вiн знову пас гусей. Начесав з корови шерстi й зробив собi м'ячика. Сiльськi вiтрогони прийняли його до свого гурту: нiхто не вмiв скачати такого м'ячика. Але й нiхто не мiг зрiвнятися з ним, граючи у гилки. Дiти розсердилися на нього, викрали м'ячика, а його прогнали. Вiн запитав маму, чому його проганяють, кривляються, кидають у нього камiнцями, й дiстав за це мiж плечi штурхана. — Рiк неврожайний, подушне плати, крiпаччину вiдробляй, а тут ще й ти? — заголосила мати. Прогнаний дiтьми, нагриманий матiр'ю, вiн посмутнiв, став журно задумуватись. Чи в ньому щось зламалося, що перецвiв, нипав39 по селу приблудою. Матерi як за ним приглянути? Ïï мучило: вивезти, витягнути, щоб не опухнути з голоду та не замерзнути вiд морозу — ото чим переймалася. Якось вiн поважно, мовби цiлком дорослий, а тому суворо обiзвався до неï: — Я, мамо, виплекаю квiтку — я стану над громом... — Вони, кваплячись iз серпом на поклик ланового, теж сердито обiзвалась до нього i сварливо наказала пильнувати хату й пташву. Вiд цього став ще сумнiший. Жура шелестiла йому над головою, як сухе листя на тому дубi, що замели снiги. Вiзок дитинства не котився згори, а пiд гору: його треба було пхати, як бiду, щоб бiда не пхала додолу. Сам i сам — завжди сам. Уже й пошито йому з грубого валу штани. Вже трубить у воловий рiг i поганяє кавулею череду. Чередник — пасе громадську худобу. Збирає ïï з одного кiнця села до другого i жене греблею в лiс. Село ще нiколи не мало такого пастуха: не кричить, не галасує: Куди, ряба? А щоб ти здохла й витягнулася!.. — не чути його лайки, прокльонiв. Нiяких помiчникiв йому не треба. Корови напасенi, телята i вiвцi не губляться, ïх не крадуть вовки. Мiж людьми йде поговiр: Вiн щось знає... А пiдлiток чередникує, самуючи, i нiкому не здогадатися, яке в нього бистре око, яке чуйне вухо. Це лише людям здається, що вiн з худобою i сам, як худобина. Вiн уже не хлопчик — хлопець. Гнаний, кривджений i безпритульний, — все шука, до кого б прихилитися й пригорнутися. Прихилиться до берези: вона шумить, гуде, губить листячко i голубить його. Пригорнеться до трави: вона шелестить, гомонить, пахне, милує. А то викреше вогню, розкладе багаття. Сидить, грiється. Солодкий дим нагадує землю, на якiй живе. Хiба самiтний? Блаватоокий — у тих очах назавжди поєдналися гострий розум i мрiйливiсть. У них свiтиться стримана, лагiдна, мовчазна душа. У виразi обличчя, в найменших порухах голови вгадується чуйнiсть, сторожкiсть, напружена увага до шурхотiв i запахiв. Вiн i птах, i мисливець. В його душi живуть всесвiтнi тривоги — великий страх, але ще бiльша цiкавiсть i боязка, невтолима жадоба пiзнання. Такий чередник. Вигнавши одного разу худобу, вiн зупинився на галявинi. Пiд бузиновим кущем синiв лiсовий дзвiночок. Хлопець дивився на нього, а дзвiночок на хлопця. Йому не хотiлося зривати квiтку. Вiн нiколи не зривав листя, не ламав гiлля, старався не толочити постолами трави — усе живе. Навiщо ж його мучити й нiвечити? Хлопець наблизився до дзвiночка, щоб погладити. Простягнув руку й тут повторилося те саме, що колись iз нарцисом. Блакитна квiтка сама потягнулася до нього. Вiн узяв ïï в руку, i вона, крутнувшись, заворушилася в його руцi. Нiжнi пелюстки торкнулися до пальцiв, передаючи ïм свою нiжнiсть. I раптом багато дзвiночкiв розпустилися навколо — вони розцвiтали iз блакитним дзвоном. — Краса... — промовив хлопець i наче онiмiв. Йому хотiлося обняти всенький свiт Вiн вiдчув у собi таку силу, що перед нею не було нiчого неймовiрного. Не лише дзвiночки, конвалiï, сон-трава, плакун — зiлля, болиголов, звiробiй, ромашки — незчисленнi лiсовi квiти висипали на галявину. Як менi зберегти цю красу? — думав вiн. — Як? Щоб ця краса не боялася нi грому нi морозiв? Дуби й берези, явори i сосни понахиляли до нього своє вiття. Вiн почув вихлюп рiчки i шум полiв. Паслися корови, телята i вiвцi. За деревами стояли вовк i лисиця. На скелi пiд хмарою завмер орел. — Красо моя, — промовив чередник. — Я вiзьму й поселю тебе у своï груди. Щойно це сказав, як бузиновий кущ затрiщав, розчахнувся i з нього вийшов дiдо сам заввишки з лiкоть, а борода в сiм лiктiв. — Здоров! — вiтається. — Ну й давно я на тебе чекаю: сотнi лiт. Я — Капуш, а ти отроче, призначений менi в учнi. Хлопець злякався, але запитує: — Ви — дiдо Капуш, той, що сидить у бузинi й править свiтом? — Той самий, — вiдповiдає Капуш. Повiв оком в один бiк — квiти перестали цвiсти дерева вiдхитнулися; повiв у другий бiк — дикi звiрi поховалися. — Будеш учнем i моï помагачем. — Коли ж я чередник, як же я, дiдусю, зможу? — вiдмагається хлопець. — Ну й що з того, що чередник? — кидає дiдо i хрипко смiється. — Нас iз тобою чикають не такi череди. — Я не можу покинути матiр. — Вона тебе сварить, а ти ïï любиш? — запитує Капуш, пильно дивлячись iз-пiд кошлатих брiв. — Як би вона мене не сварила, я ïï все одно люблю. — Може, ти скажеш, що любиш людей! ïхнi дiти обзивають тебе, кидають на тебе камiнцями, а ти ïх любиш? — i вiн смiється ще хрипкiше. Кудлате довге бородище розпускається по травi. — Люблю... Я нiколи ïх не покину, дiдусю, хоч я серед них i останнiй — чередник, — тихо, але гiдно вiдповiдає хлопець. Дiдо Капуш перестав з нього насмiхатися. Пригладив своï вуса й бороду, розчесав ïх пальцями, як гребiнцем, i каже, хвалячи його: — Це добре, що ти правдивий i вiрний. Менi якраз такого й треба. — Як же ж я покину череду? — не здається хлопець. — Ти будеш людським чередником, але, коли б тебе не покликав, прийдеш. Свисну — i ти прийдеш. — Старий заклав пальцi до рота, свиснув — трава прилягла, лiс зашумiв. Малий, менi до колiн, а свище скажено, — думає хлопець i каже: — Я почую, дiдусю... — Отi добре. — А чому ж ви мене вчитимете? Дiдо Капуш заклав собi руки за спину, ступає по галявинi. Борода йому трiшки заважає, i вiн ступає повiльно, розважливо. — Ми будемо, отроче, шукати з тобою корiнь... Корiнь весни i лiта, корiнь осенi й зими... А шукатимемо його до схiд сонця i при зорях... Я спостерiгаю за тобою iз самого твого малечку, але не вiдкривався тобi — ще було рано. Тепер твоя пора прийшла... — вiн промовляв чiтко, розмiрковано. — Отож чекай, аж покличу. А поки прощавай! Чередник не встиг i попрощатися, як нiкого вже не було: затрiщав бузиновий кущ, пiд ним синiв дзвiночок. На галявинi мирно паслася худоба. Тепер залишилося чекати Капушевого свисту. I дiдо викликав його. Хлопець спав у клунi, почув посвист i, не гаючись, рушив. Сон як рукою зняло. Село безпробудно спало — стрiхи поопускались на вiкна, так старi баби насувають на очi хустки. А вiн iшов жвавий, бадьорий. Ноги самi несли його. Жоден собака не забрехав. Вибравшись на вигiн, звернув на греблю, — озеро спало, i спали верби й очерети. А рiчка несла сон — хвилю, присипляючи озеро, верби, очерети й береги. Вони зустрiлися на греблi. Капуш наче вигулькнув з дупластоï верби i повiв чередника, спроваджуючи його вгору i вгору крутою стежкою. Сам попереду, хлопець за ним: учитель i учень. Цю стежку називали прощанською, бо люди ходили нею на прощу. Почавшись з греблi, вона заводила в лiс, а тодi вилась i крутилась по горi, де рiдко росли сосонки, кущi терну, глоду i де бiгли кам'янi скелi, iнодi вкритi мохом. Учитель не проронив i слова. Поки не дiсталися шпиля. Ставши на каменi, як на великому млиновому колесi, промовив: — Дивись... Хлопець стоïть поряд з ним. Над ними здiймається, вiдкриваючись у високостях, зоряне небо, а навкруги розлягається земля. — Я ще нiколи такого не бачив, дiдусю. — Бо ти спав, сину. Ми стоïмо серед ночi i серед землi, — почав Капуш свою науку. Вiн казав: почалися серпневi ночi, а це саме той час, коли зорi достигають у небi, нони тихi, тому ïх добре видно й можна прочитати. А хiба не так i на землi? У серпнi вже достигло зело в полi, молодняк у кошарi, виводки на болотах. Усе на свiтi зв'язане. Ось над нами в небi зоряний Вiз. Вiн ïде Чумацьким Шляхом, але й це дороги людей. Хлопець дивився на червонi, вишневi, на ледь видимi у срiбних туманах зiрки, запам'ятовуючи ïх. Зоряна картина неба мерехтiла i миготiла, змiнюючись. Мiнялися й самi зорi. Червонi засвiчувалися зелено, зеленi вишневiли, а то ставали блакитними. А простори неба, його глибини, чорнiли i нiби дихали холодом... I старий навчав: подих цих незвiданих, недосяжних глибин вривається у людськi почуття. Що не бачиш оком, що не чутне вухом, що не понюхаєш, що не вiдчуєш шкiрою, те невпiзнано вiдгукується у нас, у всьому сущому. Хмари i яснiсть, сонце i мiсяць, мiнливе небо i мiнлива земля живуть у людинi. I хiба, лишень, у нiй? Не тiльки звiрина, кожен листочок трави несе в собi крапельку небесного мороку. В тому-то й рiч, що в усiх нас гуде крапелька небес. Життя землi залежить вiд життя сонця: воно налило зерном колосок, вiд нього зацвiла квiтка, з його теплом пiднявся на крильця метелик... У цей час зiрвалася зiрка i, залишаючи слiд, покотилася небом. Хлопець бачив i чув, як вона черкає, похолов, йому стало моторошно — затулив долонями очi. Зiрка розписалася в небi, не долетiла до озера й погасла. — Чому ти злякався? — запитує дiдо Капуш. — Це перехрещуються шляхи живих i мертвих. — Я подумав: усе погасне, — вiдповiв, боячись вiдняти долонi вiд очей. — Ти не бiйся: мороку нема. Є недоступне, яке називається мороком. Ти повинен знати стiльки, скiльки може знати людина. Хлопець вiдняв вiд очей долонi. Серпневе небо стояло над землею. Яснi зорi вiдбивалися в тихiм озерi. По один бiк лежало в долинi село, а по другий виднiлися, пiднiсшись над долами, — замок i собор. Бiлiли дороги i стежки. Iскрився камiнь i блищали роси на травах. Було широко, вiльно. Прозоре, чисте повiтря забивало дух. Вiн запитав учителя: — Але як я можу це знати? — i не почув вiдповiдi. Оглянувся — Капуша вже не було. На сходi вияснювалося: треба було квапитися, щоб вчасно затрубити у чередницький рiг. Пасучи худобу, вiдтепер став ще задуманiший. Зiпреться на кавулю, стоïть на узлiссi: дивиться з-пiд солом'яного брили, спiває лiс i поле, вбираючи ïх у себе. Бiлi пасма волосся спадають на плечi й обрамляють його вродливе обличчя, яке не затiнене жодною злобивою пристрастю: вiдкрите, вiдверто щире й зiгрiте соромливiстю. Нiчне зоряне небо й дiдо Капуш заввишки з лiкоть, з бородою в сiм лiктiв, не йдуть з голови. Вiн думає: небо вiдбивається земних водах, як у дзеркалi. Але земля i людина хiба теж вiдбиваються в небi, як у великому дзеркалi? Тодi доля неба, його сонця залежить вiд землi й вiд людини? Я бачу хмари i зорi в рiчцi, в озерi. Але чому я не бачу себе, як я вiдбиваюся в небi? Це правда: коли погожий день i сонце, гори i доли залитi свiтлом, коли ж хоч трiшки звихрiє, гори й доли вкриваються тiнями. А коли зареве буря чи хуртовина й хмари заступлять сонце, гори й доли занепадуть у пiтьмi. Бо так воно i є, що вiдбувається в небi, те вiдразу ж дiстається i землi. Так вони вiддзеркалюються одне в одному. I якби я змiг, якби я побачив, як я вiддзеркалююся в небi за будь-якоï погоди, я, мабуть, знав би не одну таємницю. Чому те небо таке високе? Як туди забратися? Хлопець терпеливо чекав, щоб його знову покликав Капуш: розпитає його про це. Не раз пiдходив до куща бузини, обдивлявся з усiх бокiв, але даремно... Йому хотiлося вчитися, знати, як зв'язаний свiт, проникнути у цю складнiсть. Як у дрiб'язку вгадати велике? Як у частинцi побачити цiле? Народжений для краси, мiг бачити ïï скiльки завгодно й де завгодно. Вона жила скрiзь, повсюдно дивуючись i ваблячи. I, спираючись на кавулю, спостерiгаючи, як вранiшнiй туман стелиться долиною, падає i никне на сiножатях, як у туманi кигикнула, знялась i летить бiла чайка, вiн затамовувавсь: кожна клiтинка тiла вбирала у себе сивий туман, а кигикання чайки, ïï передосiннiй сум i помах крила торкнули, зачепили щось у душi, залишивши там своï слiди назавжди. — Чередникуєш? — окликнуто його. Вiн почув хрипкий голос, повитий хрипким смiхом, — дiдо Капуш стояв у нього заплечима й тримався за його кавулю. — А я не чув вашого свисту, — каже нiяково хлопець. — Я нинi сам прийшов до тебе. Навiщо ж менi зайве трудитися, свистати? — вiдповiв старий. — А чи ти не хочеш мене бачити? Просилося з язика, що чекав i не мiг дочекатися, коли його покличуть: має багато розпитати, розвiдати, але коли одубiв — бажана зустрiч застала несподiвано, i вiн мовчав, оторопiвши. Дiдо Капуш узяв його кавулю, ступив кiлька крокiв i зупинився. Був схожий на маленького сушеного старця з патерицею. Перед ними, з узлiсся, вiдкривалися поля. — Минулого разу, мiй учню, ми спробували трохи читати небо, а зараз спробуємо приглянутися до того, на чому стоïмо, — до землi, — починає учитель. — Перед нами зелена книга... I вiн казав: он вруниться молодий засiв — це наше з тобою життя виколисується на кожному тендiтному тоненькому листочку. Бо що ми без колоска? Ми залежимо вiд зерна: людина, звiр i пташка. I ми самi як зерно — вийшли iз землi. Але про це згодом, колись, а тепер запам'ятай: краси людини без землi i краси землi без людини нема. Земля живе, йдучи iз зими у весну, з весни у лiто, з лiта в осiнь, — i так без кiнця. I нiщо не може зацвiсти вдруге, а старе не омолоджується. I все воно — на радiсть... Сивоусий, довгобородий навчав: найвища радiсть людини — орати й сiяти. Кожна людина, де б вона не була, що б не робила, хiба не орач i не сiяч? Без поту земля не родить i не буває жнив... Тече рiчка, грає озеро, стоïть лiс, лежать поля — ти собi тiльки подумай, скiльки-то природi треба було потрудитися, щоб усе стало таким, як є. I як усе повсякчас трудиться зараз: рiчка тече, озеро грає, лiс гомонить... Хитро й дивно усмiхаючись, вiн оповiдав про добрих i злих духiв, без яких нiщо iснувати не може: сила кожного таïться в силi його душi. У лiсi живуть Лiсовики й Лiсовки — вони пастухи й пастушки звiрiв i дерев. Але й там живе Полiсун — пастух вовкiв, який гонить ïх на бiйки i на прокорм. По полю ходить Польовик. Вiн як бицюра. Доглядає ниви. А у водах — Водяник, який подiбен на рибинуа великим хвостом. Йому допомагають русалки. А є й землянi духи — стережуть скарби землi... Вони подiбнi до людини. Лiто — це молода дiвчина, одягнена в бiлу сорочку, закосичена рослинами й зiллям. А Зима — це стара баба: голова — бочка, губаста, зубаста, костата, семикожушна. Зустрiнуться, Зима й каже Лiту: Якби не я, то ти б спаршивiло! — Земля — найпривiтнiша людська домiвка. Кращу чи й знайти? — Ви гарно оповiдаєте, — озивається хлопець. — Але чому я нi разу не здибався з духами лiсу, води, з Лiтом чи Зимою? — Неправда, — заперечує учитель. — Ти повсякчас живеш серед них, вони тебе бачать, а ти ïх нi; вони тебе скрiзь супроводжують, а ти й не здогадуєшся через свою байдужiсть, глухоту та недбальство. Його проривало спитати, як позбутися байдужостi, глухоï й недбальства, а дiдусь пояснює, гамуючи цi поривання: — Ось коли ти по єдинiй загубленiй шерстинцi, по єдиному непримiтному слiду зумiєш вгадати, хто ïï загубив, хто слiд залишив, тодi тобi дещо вiдкриється... Чередник опустив додолу своï розшарiлi очi, задумався, пiдняв — старий уже пропав: замiсть нього в землi стирчить кавуля... Далеко врунилися поля, гомонiв за плечима, входячи в осiнь, лiс, — земля повивалася сумом i втомою. Вiн узяв свою кавулю й пiшов до череди. Корови, напасшись, ремиҐали. Круторогий баран пiдступив до хлопця, щоб той почухав. Чередник чухав мiж рогами, а баран слухав, повертаючи в рiзнi боки головою. I вже хлопця обступила цiла череда: кожне хотiло, щоб i його приголубив, доторкнувшись рукою. Корови пiдставляли роги, бички витягували шиï, а . вiвцi мололи хвостами. — Ви ж моï, — звертався до них. Отара сама збиралася докупи, сама простувала до водопою, а там i додому. Вiн тягнувся позаду, назираючи за нею. Верби над греблею погубили в озеро багато листя. Воно плавало жовтими човниками на чистiй, охололiй водi. Вiн дивився у воду, було сумно i свiтло. Дома чекали клопоти: згортав на загату листя, допомагав матерi копати город, рубав дрова. Роботи по зав'язку, бо зима спитає. Скiльки не надбай, переïсть: найважча, найдокучливiша пора. Чередницький рiг мовчить. А вiн уже й не уявляв себе без нього. Трубив у свiй рiг — буяла весна, дiдо Капуш розповiдав про зiлля, навчаючи, яке допомагає людинi, яке тваринi, а яке — отрута. Одне корисне листком, iнше цвiтом, а ще iнше коренем. Що треба брати до сходу сонця, а що до заходу... У його рiг сурмило лiто, повнячись достатком, i дiдо Капуш вчив визначати чвертi мiсяця, коли вiн рiжечком, коли йому пiвповня, коли повен i яке це має значення для рослин. А журавлi уже вiдлiтали у вирiй i забирали iз собою молодi лiта. Зима давала всьому спочинок, усьому, тiльки не людинi, бо вона не пiдвладна зимовiй сплячцi. Юнак ставив сильця, але в них рiдко що потрапляло, ходив у лiс по дрова. Випало якось йому сидiти самому дома. У печi гоготiв вогонь. Тут i прийшов дiдо Капуш — нiс червоний, вуса в iнеï, борода в бурульках. Усiвся на припiчку, а юнак не дає йому перепочити, — якби пересiлися морози, синички замерзають, люди дубiють з холоду. Терпцю нема! — Куди й чого квапитися, — заспокоïв старий, — усе має свiй час. Вище голови скачуть нерозумнi. Свiт пiдлягає суворiй необхiдностi: зима вiдповiдає лiту, весна — осенi. Й провадив про розважливiсть, мовлячи, що свiт збудувався i держиться на двох силах — на потузi любовi й на потузi терпiння. Ненависть i нетерпець — не менш потужнi, але нони й великi сили спротиву i тому не варто пiддаватися ïм. З любовi й терпiння народжуються людина i хлiб. Ненависть, нетерпцi, i незгода на таке нездатнi. Грози, вiхоли випробовують потуги любовi й терпiння. Хто не витримує, той пропав. — Так пропав вiд граду i мiй нарцис, — пожалкував юнак. — Знаю, — каже учитель. — Я тодi був з тобою. — Чому ж ви не захистили мою квiтку? — Щоб ти це затямив i сам був готовий до захисту... — промовив старий. — 3 цiєï весни ти уже не трубитимеш у рiг, а вiзьмешся за чепiги. — Мати менi ще не казали... — Скаже... Ти ж виходь сiяти найранiше, бо травневих дощiв чекати марно. А як буде назарiк; я не знаю, сам здогадуйся. Нам випадає бачитися з тобою ще тiльки один — єдиний раз. — Коли? — схопився юнак. Але, вiдтанувши i обiгрiвшись, дiдо Капуш розпрощався, зник, залишивши свою науку — думати. У найтрiскучiшi морози наспiли свята. Люди для того ïх i понаставляли, щоб легше перебути зиму. Мати внесла у хату снопа, а вiн водив коляду, стукаючи в замерзлi вiкна, просячи дозволу славити сонце, яке повернуло до тепла й привело новий рiк. Потiм на озерi прорубано ополонку — святили воду, а вiн виймав iз-за пазухи й пускав голубiв: вода — на здоров'я, голуби — на щастя. ïли кутю, й мати сказала, що вiн бiльше не чередникуватиме. Юнак сказав: Добре, — й почав лагодити плуга, борону й пашню. Нарештi вiдсвяткували найбiльше свято — воскресiння трави, i вiн зiбрався в поле. Мати почала сварити: ще на горах снiги, земля ще добре не вiдтала. Але вiн не хотiв i слухати. ïхав селом — село глузувало: — Не має кебети! Проклавши борозну й кидаючи в рiллю пашню, вiн вiдчув, як це дорого, мовби сiє зовсiм не зерно, а своï надiï... Травень справдi випав без дощiв, i хто посiяв пiзно, в того мало й зiйшло. А в нього вродило. Люди дивувалися. Мати радiла, а вiн сумував i журився: дiдо Капуш не викликав його — як же здогадатися, коли сiяти на майбутню весну? Снiгу випало мало. Вiн одразу й розтанув. Стряхало, але чомусь не вились, спiваючи, жайворонки, бiлки оцi рилися червонiти, а мишi не вилазили з нiрок. Село закипило — час сiяти. А вiн лише споряджав воза. Мати розсердилася, обзиваючи його ледащом. ïхав селом — село знову глузувало: не має кебети! Його поле вiдразу зазеленiло. Хто ж поквапився кинувши насiння в суху й холодну землю, зерно лежало Й не поспiшало сходити. — Е, вiн щось знає... — почали казати люди. — Не iнакше, зв'язаний з нечистою силою. Хiба є бiльше зло, як тупа i слiпа заздрiсть? Йому було кривдно, але мовчав. Лiто загримiло грозами, вибило, столочило поля — людськi i його. Вiн вийшов на поле — вся праця пропала. Ячмiнь повклякав. Бiла гречка пiдпалилася. I вiн стояв, мов зламаний колосок, а йому всерединi щось наче осмалилось. Заскреготав зубами, наче вовк. I, наче вовк, кидав злiсними, розчервонiлими очима у небо, по землi. Земля раювала пiд блакитним небом. Непогано червонiв мак, i синiли вмитi волошки. Спалахнула прекрасна веселка. А йому хотiлося, скрегочучи зубами, усе це топтати, перемiшуючи з болотом. Якби з'явився Капуш, ото б ухопив за Породу! Розлiгся заливистий свист — дiдо на лiкоть заввишки, а борода на сiм лiктiв, ви- i никав його востаннє. Одначе йому не треба було нiкуди йти: старий спускався до нього i райдуги. — Бачите, ви бачите?! — закричав юнак. I той вiдповiв йому хрипко й насмiшливо: — А ти думав, що все можеш? Колись маленьким ти похвалявся мамi, що станеш над громом. Знiмайся, ставай... Цi слова, як сiль на рану: хлопець понурився. — Наскреготався зубами? Тебе пере лихоманило? — глузував учитель. — Учись перемагати самого себе, поборювати слабкiсть i бути хоробрим. — Учителю, я нiкчемний вiд найнiкчемнiшоï комашки, — вихопилося з нього. — Ти нижчий трави i тихiший води? — кипить дiдо Капуш. Невже ж днi i роки навчання пропали марно? Вони стояли перед ворiтьми райдуги. I старий сказав: -Ти людина... Спокiйно зайшло сонце, вiщуючи погоду. Лагiдно вечорiло. Пiде й знаку вiд важких хмар. Хто ïх наслав i хто розiгнав. Вiльно ширяв пiсля грози дух полiв. — От i настала наша остання зустрiч, — почав старий, рушаючи межею. Юнак iшов поряд, ступаючи по вкляклому ячменевi, по опаленiй гречцi. — Ми нарозмовлялися з тобою про небо i землю, про пастухiв, дерева i звiрiв, про зiлля... Чому ж нинi ти озлобився?Тебе злякала невдача, i ти наповнився люттю? Але хiба ми з тобою не балакали про любов i терпiння? — Учителю, буде неврожай — люди голодуватимуть! — рiзко кидає юнак. — Невже ти гадаєш, що допоможеш людям скреготанням зубiв? Що ïм допоможе ïхня злоба? Ненависть i нетерпець — гiркi помiчники. Хiба ти не помiчав, що роблять комашки, коли наступити на мурашник? — Я все одно не змирюсь з негодою! — Ти — людина... — проказав учитель. — Юнак не знав: добре чи зле, що вiн людина? — Ступаючи поряд iз старим, ловив кожне його слово. Вони iшли, не шукаючи дороги, — навпростець. Не вибирали броду, переходячи через рiчку. Адже старий був не просто собi старий, а дiдо Капуш — перед ним усе розступалося. Перебрiвши сiножатями, вибралися на гору й поставали на каменi, що був схожий на велике млинове колесо. — Тут погомонимо про людину... — повiв учитель, вiдкашлявшись. Бо трохи втомився. Вiн казав: людина — дитина неба й землi, але чи вона завжди те пам'ятає? I вiн промовчав: небо й земля — не добрi и не злi. Вони — досконалi. Хто заперечить сонце чи родючiсть поля? Вони всемогутнi — це краса. I нарцис — твоя квiтка — теж. Б'є грiм, молотить град, а ти плекай свiй нарцис, не забувай, чий ти син. — Чому ж я добрий i злий, учителю? — запитує юнак. — Хiба тiльки ти один? Кожна людина, людський рiд — з кореня добра i зла, — почув у вiдповiдь. I учитель додав: — Тому, що людина з добра i зла, вона i зла, i добра. — Але навiщо, учителю? Чому я не досконалий, як квiтка? — Ти хотiв сказати, як природа? — Хай по-вашому, — згодився вiн. I старий казав: — А тому, щоб жити i вдосконалюватися -пiднятися до краси i сили природи, до волi i єдностi. — Природа — наша мати, учителю? — Так. — Ïï треба любити й годi, коли вона жорстока? — Матерi не вибирають, — промовив учитель. — Ïï любити закон i совiсть. Жодна материнська сльоза не пропадає даром. Коли плаче мати, розверзається небо i стогне земля... I вiн на завершення сказав: — Шукай пiзнання у трьох коренях — у землi, з якоï пiднамешся у небi, до якого прагнеш, i у самому собi, у своïй душi. Зiйшов повний мiсяць. Заблищали мерехтливi зiрки. I гора, озеро й рiчка, село i поля пливли у срiбному маренi. На широкiй рiвнинi височiв острозький замок i собор. А вони стояли на широкому каменi, як влитi у ясну нiч, старий i молодий. Камiнь бiлiв. Навколо них червонiли карячкуватi сосонки. Не хотiлося ворушитися, мовити якесь слово — мiсяць i зорi свiтилися у рiчцi, в озерi й у вiкнах сiльських осель. Срiблiли роси. Мiсяць i зорi заблищали на зеленi сосенок, на травi й там, на вершечках лiсу. На сходi начеб розвиднялося, i юнак запитав: — Учителю, якщо в нас, у кожнiй людинi, є хоч краплина сили небес, то чому б i не осiдлати хмару? Дiдо Капуш мовчки сходив з каменя. Оглянувся, перепитав: — Осiдлати хмару? Хочеш стати Планетником? Ти мiй учень i помагач... — Хрипко розсмiявся i пропав. Його не стало. — Спробуй! — почув юнак тiльки його голос. Усе меркло, темнiла гора. Лiс шумiв, i хлюпало озеро, зустрiчаючи досвiток. I обiзвалося луною з лiсу: Спробуй! Спробуй!.. I попливло рiчкою. Так закiнчилася остання зустрiч юнака з учителем. Вiн ще не знав, що стане Планетником. Його чекали випробування. Злива наробила шкоди i збиткiв. А пiсля неï вiдразу почалася спека. Пряжило — трiскалася земля. Рiчка меженiла. Пташки перестали лiтати i, причаïвшись на деревах, порозкривавши дзьобики, важко дихали пiд скоцюрбленим листям, Гаряче, безпросвiтне марево оповило лiс i поля, сонце затуманилося: пашить задуха. Поникла, iржавiючи, трава. Одне пропало вiд негоди, iнше горить. Суха сiра пилюга осiдає на губи людям i худобi. Очi в усiх як пiдпаленi. Що гiрше — руйнiвна гроза чи затяжна спека? Вiн пригадав зиму, вираховував, якi зимовi днi спiвпадають з лiтнiми: виходило — мiцнi водохрещенськi морози вiдгукнулися спекою. Юнак поливав город, носячи воду з рiчки. Дивлячись на нього, те саме робило й село. А як провести рiчку в поля? Висохли криницi. Село звинувачувало вiдьом, нечисту силу: це вони наслали спеку. Зiбрався хресний хiд, кропили, обходячи поля, а вiн у це не вiрив i думав, як осiдлати хмару. Подейкували: десь зовсiм близько пройшли ряснi дощi, там поправилося i на полях, i на городах, а тут не впала й крапелька. Одного разу з'явилася сиза хмарка, але де не взявся вихор, i люди розпачливо проводжали ïï сумними очима: сподiване розтануло, тiльки курява пiднялася. Потiм ще пливли хмарки бiлi, перистi, але поодинокi. Юнак подивився i вiдвернувся: такi дощем i не пахнуть.Та все ж вiн пiшов до озера, далi греблею i, перш нiж пiднятися на гору, стати на шпилi i подивитися навкруги, узяв i вмився. Зачерпував воду долонями, скроплював собi обличчя, пив. Не витер нi рук, нi обличчя. Поки пiднявся й став на тому каменi, де вони стояли з Капушем, зовсiм обсох. Лише йому на бровах зависло кiлька крапель, i кiнчики довгого волосся втримували вологу. Пливли поодинокi перистi хмарки. Вiн повернувся обличчям до пiвнiчного заходу, кинув пiд ноги бриля i, вперто, скiльки мав сил, подивився туди в стуманiлу далеч, яка дихала гiрким полином. Навколо нього там i сям примовкли карлики сосонки, чорнiла на порепанiй землi трава, в'янув лiс. Юнак перелив усi сили у свiй зiр i стояв — напружений, несхитний i пильний. Викликав дощову хмару. Хоча б одну. — Я не цiлий iз глини. В мене є крапелька сили небес, i тому я тебе викличу, викличу! — шепотiв спеченими губами. — Я мушу!.. Гине село i лiс, гине худоба i звiрi, гинуть птахи i люди... Я повинен! Удалинi виткнувся рiжечок темноï хмарки. Тодi вiн змахнув з брiв та з волосся крапельки води, якi ще утримались, собi на долонi й простягнув руки, запрошуючи до себе хмарку: — Iди... Йди... Хмарка повернулася боком i тепер нагадувала чорну галку. Вiн не погрожував, а просив ïï, щоб не втiкала у безвiсть, щоб линула сюди, до нього. Але вона не хотiла слухати й не звертала зi своєï дороги. Вiн не зажмурив очей i не опустив рук, а ще бiльше, ще дужче напружився, сподiваючись, що з'являться новi хмарки. Вiдчував це очима, ще не бачачи ïх. На чолi виступив пiт. Вишита сорочка змокрiла на грудях. — Вiтрику, вiйни... Вiй, вiтерець! — благав. Чорна, як чорна галка, хмарка вилискувала своïм боком. Там, за нею, з'явилося аж двi — доладнiшi й чорнiшi. Наче двi брови. Вони моргнули йому. Його обличчя торкнувся лагiдний холодок. З-за хмарок визирнула й третя, подiбна до лошати. — Знаю, я знаю: ви — худоба сонця... — шепотiв. А небо слало хмарки, розкидаючи ïх у рiзнi боки. Чорнi, сивi, синюватi — рiзноï мастi, як рiзнi телята й бички, як рiзнi дикi й свiйськi птахи. — Ну як менi позбирати вас в одну череду? Як стягнути в одну зграю? — запитував i шепотiв, шепотiв... Босi ноги прикипiли до гарячого каменю, здавалося, мiни ще мить — i вiн не встоïть, не витримає: закам'янiє або впаде, розсиплеться на порох. А лагiдний вiтерець лише бавився з ним, пустуючи. Юнак уже над силу махнув руками. Хмарки мовби пiшли одна однiй назустрiч. I вiн, знесилюючись, замахав ïм, приманюючи, щоб збиралися, щоб не втiкали i не розходилися. Сонце затьмарилося. Йому на обличчя впала перша крапля дощу. I не вiдчув ïï. Вдарилася об чоло й випарувалася, як з розпеченого череня. Махаючи руками, вiн начеб знявся вгору й лiтав отам, мiж хмарами, зганяючи ïх до гурту. Пiшов дощик. Посилювався, стаючи дощем. Стрепенулися корячкуватi сосонки. Лiс примовк i слухав. А земля хапала дощ своïми порепаними губами i впивалася. У селi повибiгали iз хат старi й малi. Стрибали, витанцьовуючи, приспiвуючи, щоб дощ припустив, не переставав, обiцяли йому борщ i кашу. Лише кури поховалися пiд стрiхи. Вiн стояв якийсь час, вже промоклий до рубця. А потiм пошерхлим язиком злизував дощ iз каменю. Хтось пiдстерiг, як iшов греблею, як, умившись, вибрався на гору й накликав дощ. Казали: — Еге ж, стягнув хмари — вiн Планетник. Хмарник, Вурiвник, Планетник — йому було байдуже. Так вiдповiв матерi, мовивши: — Я хочу жити у згодi з людьми, з усiм... — повiв рукою й очима. Цей жест i погляд свiдчили, що з цiлим свiтом. Дощ напоïв городи i поля. Вiдмолодiла трава. В дощiвцi скупано дiтей. А дiвчата, дивлячись, як патлатяться верби, помили в дощiвцi своï голови й розчесали коси. А Планетник узявся за лопату, прокопав уздовж свого городу канаву, щоб повенi й грози не заливали грядок i не зносили ïх. Те саме зробив i в полi. Нiколи не мав вiльноï хвилини: гонили на панщину, i вiн iшов, як не з косою, то з цiпом, — косив, молотив. Восени садив дерева. Викопував у лiсi дубки, кленочки, явiрки i тикав ïх, де було мiсце: коло хати, край вулицi. Бiля криницi. Взимку возився з гноєм, розносив його на город i на поле. Коли втомлювався, розтирав снiгом руки й обличчя — вони горiли як жар. Ще й не пахло бруньками, заготовляв живцi, ховаючи ïх до пори в погребi. А з теплом щеплював дички. Хто просив, нiкому не вiдмовляв. Старанно робив надрiз, приладновував кору до кори, змащував смальцем, обкладав глиною, туго перев'язував — приймались. Але найважливiшим була сiвба. Важило i не загаятися, i не поспiшати. Нiхто не дiйшов до таких дурощiв i безглуздя, щоб сiяти по снiгу, а чи позачасно? Викопанi й пересадженi ним деревця не сохли. Замоховiлi з пiвнiчного, холодного боку — так i ставив ïх, як вони звикли рости в лiсi. Щепи його приймалися, бо вiн не щепляв на вербi грушi. I на сiвбу завжди вибирався вчасно. Журавлi, вiдлiтаючи у вирiй, накурликували йому зi свого прощального ключа, коли повернуться, а ведмiдь, залягаючи в барлогу, сповiщав своïм ревiнням перед зимовою сплячкою, коли прокинеться. I зайцi приплигували обгризати щепи, та вiн виносив ïм сiно, щоб не псували молодняка, залишали пучки своєï шерстi, як знак, коли вони перший раз окотяться. Одначе головне вiщували сонце, мiсяць i зорi... Планетник вибирався в поле не рано й не пiзно, а вчасно, якраз упору. А що той день нiколи не припадав на одне й те ж число, то його належало визначити й не проҐавити. I все село звiрялося по ньому. Люди пам'ятали, як вiн посiяв рано — i вродило, як посiяв пiзнiше — й теж вродило. А коли стягнув хмари й накликав дощ, нiхто не вагався: вiн неабищо — мудрець, Планетник... — Я такий Планетник, як ви усi! — вiдмагався хлопець, не хотячи про таке й чути. — Навiщо плещете язиками? — й брався собi до свого дiла — за чепiги чи за борони, щоне могло чекати. I, не розгинаючись, думав: Я такий мудрагель: робити — це i є жити у згодi зi всiм свiтом. I не було такоï працi, яку не подужав би або якоï цурався б. На його подвiр'ï не залежувався не то що гнiй, а й линячка. Зi свого поля вiн позбирав i повиносив геть камiнцi й камiнчики. Наковував жорна, виправляв шкiри, шив кожухи. Корова не могла отелитися, кликали — i допомагав коровi. Лiкував коней, якi прохромлювали ноги. Готував зiлля вiд рiзних хвороб. А дiтям робив свистки й сопiлки. Одного тiльки цурався — не вступав у корчму, вiдмовляючись вiд могоричу: Менi й так весело. Його очi були синi, як озеро, i такi ж, як i воно, задуманi. Любив iнодi посидiти на березi — просто так, без вудки, хоч i вмiв сплести ïï з кiнськоï волосини. Але вiн руками повив рибу, i то небагато, а раки витягав ногою: вони чiплялися йому за пальцi. Розпрощавшись назавжди зi старим Капушем, iнодi в очеретах немов бачив його бороду. Любив i лiс — у скрипi дерев i шелестi листя йому вчувався знайомий хрипкий голос i смiх. Село подейкувало, що Планетник знається з водяником, русалками, що вiн заодно з лiсовиками й лiсовками, що його слухається польовик... Якби вiн схотiв, то мiг би обернутися у на вовкулаку. Ходили всякi плiтки вiд заздрощiв. Навiщо йому така нечисть, як вовкулачисько? А от з чистими духами, якi i бережуть води, лiси i поля, мабуть, зустрiчався не раз. Проте, старим i дорослим навiдрiз заперечував, що є, що може бути щось подiбне, а дiтям оповiдав, хто пасе дерева, звiрiв, рибу... А взагалi, найчастiше мовчав, начеб йому i не було про що говорити. Його мислi виписувалися на ясному чолi i й на вiдкритому обличчi. Що приховувати? Вiд кого? Та й навiщо? — Я тiльки й знаю, що я хлiбороб, — чули вiд нього. Це вже свята правда Хлiборобство — його святе ремесло. Плекаючи працю, шукаючи в працi згоди з морозом i сонцем, зi зливами i суховiями, прихиляв своє серце до землi. Але ïй було мало його згоди — вимагала бiльшого. I, тримаючись чепiги, вiн скроплював борозну потом. ïй не вистачало i цього. Вiн побожно сiяв, заскороджував, рiлля ставала, як пух. Потiм виривав бур'яни. Умлiвав перед половiнням. I не покладай рук. Його згода переросла у любов. Не тiльки до свого городу, не тiльки до своєï маленькоï нивки. Обкопував ïï канавками, спускаючи воду, i його любов зростала до землi. Ïï з неï не виторгнеш. Тримався за чепiги, брався за косу — його любов до землi клалася в скиби й покоси. Вкорiнилася, як звичай, i наука: не пошкодувати колоска для сiроï мишки. Тодi й земля повiрила йому — його великiй любовi i його великому терпiнню. I вона розкрилася перед ним, пустила його у свою душу, бо вiн узяв ïï у свою, не як скарб i надбання, а як честь i красу. За те йому жайворонок спiвав славу. Раз за разом випали врожайнi роки — зими дарували багато снiгiв, весни — буяння, лiта — стиглiсть, а осенi — багатство. Люди обходилися без Планетника, бо все i так було добре. Вiн не покладав рук. Земля не могла iснувати без його працi, як квiтка без бджоли. Хто б ïï заплiднив? I як непримиримi стихiï — мороз i спека, безвiтря i бурi, змiнюючись, прагнуть рiвноваги, так i вiн, пiдвладний ïхнiм силам, здобував у повсякденнiй працi лад i втiху. Не почувався розумнiшим за бджолу i не вивищувався над комашкою. Злий вовк i той був йому за друга, бо який лiс без вовка? Що повзало, ходило, стрибало, що плавало, що лiтало — все було досконале й завершене, як листок на деревi. I це була краса — велич творення, єднiсть рiзноманiтностi! Не стояти осторонь спостерiгачем, а бути у самiй серединi цiєï краси, належати ïй, як i вона тобi. Ïï закон — твоє правило: не нiвечити листочка з дерева. Листочок i ти — ви обоє народилися з дiяння. I, наслiдуючи листочок, уподiбнюючись йому, як вiн умивається росою, так i собi, вмиваючись працею, дiяти i примножувати красу свiтобудови, не заслiплюючись корисливiстю. Яку користь шукає волошка, спалахнувши у житi? Цвiте дiє для краси свого насiння. Яку користь шукає соловейко? Спiває для свого потомства i веселить землю. Так i ти дiй — для людських поколiнь. I не покладай рук. Планетник бiльш нiж будь-хто радiв урожайним рокам. Вiн був щасливий: не треба накликати дощ i не треба розганяти хмари. Погода наступала мовби по замовленню, впору. Людям здавалося, досить сказати полям: Половiйте! — i поля половiють; досить сказати вишням: Наливайтеся! — i вишнi наливаються. А вiн, до якого горнулися колоски в полi, до чиïх рук i очей самохiть тягнулося гiлля яблунь i груш, вкриваючись цвiтом, знав, що добра погода, що полiття не назавжди, не навiчно. Тому його не покидала зухвала думка осiдлати хмару. I Планетник, орючи, жнучи, а то й сидячи над озером чи блукаючи лiсом, не раз чув, мовби з роси i води, голос Капуша: Спробуй!.. Таïвся з цими думками. Iнколи вони здавалися йому такими неймовiрними, що жахався ïх i блiднув, наче стiна, а волосся ставало сторчма, як на ïжаку. Та дивлячись, як легко лiтають ластiвки, що кури й тi iнколи знiмаються на крило, знов повертався до свого. Вiн розмiрковував, що в Капушевому Спробуй!.. вчувається не лише застереження, погроза, а й спонукання. I, проводжаючи хмаринку, яка пропливала над селом, над лiсом, мандрував разом з нею — вона сама вабила, наче запрошувала: Осiдлай!.. Для початку спробував пiдкинути капелюха i спостерiгав, як той кружляє, а потiм опускається на землю. Вiн узяв хустину, прив'язав до ïï чотирьох кiнцiв нитки й пiдвiсив камiнчика. Пiдкинув, хустинка надулася й, зависши в повiтрi, легенько осiдала. Побачив, як лiтають мильнi бульки. Так спало на думку пошити великого круглого полотняного мiшка. Вiн умiв ткати полотно, бо в що б вони з матiр'ю одягалися. Верстат стояв цiлу зиму в хатi. I ось, сказавши, що йде в мiсто, в Острог, продавати полотно, Планетник узяв його тридцять лiктiв, вибiленого, льняного, i прийшов у лiс. Знайшов печеру у скелi, пошив, що хотiв, а злетiти спробував зi шпиля гори, з того каменя, на якому вони не раз стояли з Капушем. Робив це серед ночi. Наповнив вiтром мiшок i зав'язав його. Мiшок кидало, поривало, ледве його втримував, але не змiг пiднятися й на вершок над землею. Вiтер з мiшка звiявся, та й усе. — Почекай, я просмолю тебе, а тодi наповню... — не здавався Планетник. Купив в Острозi смоли, принiс у печеру. Не так воно швидко робиться, як мовиться. Але на те вiн i Планетник. Нiхто й не бачив, i не здогадувався, як просмоли, вав мiшка, готуючись до польоту. Щасливо зеленiло й щасливо опадало листя — минув не один рiк. Кiлька разiв йому доводилося спиняти хмари, викликати дощ. I навпаки — тучi розганяти, не кажучи про те, що виправляв людям вивихи, складав костi, обкладаючи ïх лубом, коли хтось ламав руку або ногу, й допомагав худобi. Ось настала безснiжна, з лютими морозами зима. Дороги вкрилися грудою, поля закострубатiли. Озимина вимерзла. Якою ж буде весна?Село захвилювалося й не давало Планетниковi проходу: зима без снiгу — рiк без хлiба. Вiн нiчого не мiг порадити, бо такоï голоï безсердечноï зими ще не пам'ятав, а тому вирiшив, що з весни неодмiнно спробує пiднятися в небо на просмоленому мiшку. Жорстока непогода посилювала його бажання, i воно стало пристрастю. Сплiв мiцнi посторонки, а з лози корзину. Прив'яже посторонками корзину, як прив'язував до хустини камiнчика. А чим наповнити просмоленого мiшка — вiтром чи димом? Вiтер невидимий повсюдний, тому його нелегко зловити й приручити. Лiпше димок. Спалить гречанку — дим з неï густий, чорний. Напустить у мiшок, зав'яже, а тодi в корзину — i вiтер понесе... Планетник уже бачив, як, зринувши в небо, осiдлавши хмару, пiдiймається, стає i стоïть над громом i як хмара, покiрна його волi, повертає туди, куди ïï спрямує. Вiн потайки позносив у печеру посторонки корзину й гречанку. Дуже остерiгався, (бо замислив нечуване серед людей, якi лише в казках лiтали на килимi-самольотi, а вiн ваважився здiйснити казку. Нi разу не подумав, що може впасти й розбитися. Нiтрохи не жалiв себе, нi свого життя, а думав, як, опинившись коло сонця, коло мiсяця i зiрок, буде керувати погодою. Не зламає зими й лiта, весни й осенi — вiн тiльки допоможе родити землi. Думки й почуття з'єдналися в порив зробити, змогти. Тим часом настав березень. Сухе кострубате груддя розмерзлося. Подули бурi. Не задзюркотiли струмки й затоки. Чорнi вiтри пiдiймали розмерзлу землю i, вириваючи корiннячко озимини, крутили й розносили, розкидаючи по свiту. Сонце зовсiм пропало, зникло: серед бiлого дня було темно. Ревiли корови, iржали конi, мекали вiвцi. Люди поопускали голови — страшний суд настав... — Найбiльше свято — воскресiння трави — було сумне, як похорони, бо трава i не зiйшла. Хоч би жменька, хоч би крапелька дощу! Берези викинули сережки, i вони поскручувались. Лiщина й не бралася бростю. Лiс i сади — немов скелети. Нема роси — гуде чорна буря. Треба починати сiвбу. Планетник вибрався в поле. Розiм'яв грудку, понюхав, а вона не пахне нiякими соками. Занурив руку, набрав землi — холодна, наче камiнь, i як мертва. Вернувся з поля, думаючи: Озимину пересiвай, ярину сiй — час, пора, а земля не хоче... — i постановив: дочекається, пересiє, обсiється й тодi пiднiметься в небо, щоб осiдлати хмару. Село теж чекало, потерпаючи. Вiтри втихомирилися, земля степлiла, i вiн почав роботу. Всi обсiялися. Поля i городи волали дощу. Дощу! — волали трави й дерева. Люди з ранку й до ночi товпилися на Планетниковому подвiр'ï: — Наклич дощу! — благали його й матiр. Вiн вибрався на гору над озером. Люди стояли внизу, на греблi, а вiн стояв на шпилi, на каменi i весь у бiлому, у бiлiй сорочцi, в бiлих штанях, височiв, звiвши своє гартоване лице до неба. Зняв руки й почав боротися за дощ. Пасма бiлого волосся трiпотiли на його головi. Дощ накрапав. Спочатку дрiбний, теплий. На очах зазеленiли береза й лiщина — лiс i сади вiдроджувалися. А дощ не вщухав, цебенiв, як iз прорваноï гатки. Заблискало, загримiло — це недобрий знак, бо гiлля голе. Лило тиждень. Озеро вийшло з берегiв, зламавши греблю. Рiчка теж вийшла з берегiв, затопивши городи. Перестало лити — вiдразу почалася спека. Сонце палюче, мовби вихопилося з горна. Надворi наче в кузнi — шкварчать кущi й бур'яни. На городах, у полi нiщо не виткнулося, не зросло: то його залило i притовкло, а потiм вхопило у цiлець — земля рiвна, як збитий тiк, i гаряча, як пiч. Колеться, репається i зяє, вишкiрюючись, наче мрець. Пора летiти, — подумав Планетник, — дочекаюся вечора, пiду в печеру... — i готував кресало та губку. Та люди його випередили. Вони заремствували. Спочатку тихо. Потiм голоснiше. Хто винен, що зима була без снiгу? Чому довго не падав дощ i полилася злива? Хто винен, що залягла спека? Ïх нiхто не скликав — зiбрав вiдчай, i вони громадою прийшли до Планетника. Старi баби розмахували коцюбами, чоловiки були iз сокирами, вилами, цiпами й косами, молодицi iз заступами й прачами, дiти з камiняччям. — Це ти! Ти в усьому винен — ти знаєшся з нечистою силою! Вiн вийшов на порiг. Босий, у вишиванцi, штани на очкурi -звичайний, як i вони. Хотiв щось сказати, але на нього посипалися камiнцi, погрозливо наставилися кочерги, вила, цiпи, сокири. — Хмарник! Бурiвник! Смерть йому! Смерть!.. Над'ïхав пан у малиновому кунтушi, а з ним i пiп у чорнiй рясi. Вони не втихомирили село. Пан сказав: — Скараємо, але без самосуду, А пiп проголосив: — Спалити. ...Вечорiло. Його закували — не боронивсь. Повели в холодну. Село повалило з подвiр'я, пильнуючи, щоб часом не обернувся у вовка чи у птаха й не втiк. Зовсiм стемнiло. А в те, що вiн може обернутися вовком чи птахом, мабуть, не дуже вiрили: прив'язали до спини двi свiчки — не втече, нехай свiтить... А його вже стара мати побiгла слiдом, але спiткнулася у воротях, упала, ридаючи i б'ючись головою об землю. Не було кому пожалiти нi Планетника, нi староï матерi: народила виродка! Злi, сердитi, страшнi люди... Очi банькатi, груди ходуном, руки трясуться i на лобах написано: ненависть i нетерпець. Горять двi свiчки, якi несе на своïх плечах, — вiн освiтлює дороiу, а перед ним темрява. Пан i пiп перемовляються в колясцi: навезти, нарубати дров, припнути до стовпа! Нiч пересидить у холоднiй, а вранцi почнуть... Планетникова мати, припадаючи до землi, пiдвела голову, а перед ïï очима розцвiв нарцис. Бiлий, аж холодний — з материнських слiз. I вона почула голос. — Бери мене, сторожа поснула, перед тобою вiдчиняться дверi холодноï, йди i випусти сина. Планетник сидiв у холоднiй i думав: Я нiс засвiченi свiчки, а вранцi сам згорю, — ну й дарма, тiльки жаль, що не встиг злетiти у небо, не встиг... Мати зiрвала нарциса, пiшла й розкувала сина. Вiн узяв з ïï рук бiлу квiтку й сказав: — Я пiду, мамо... — Куди, сину? — запитала вона. — Хiба ви не знаєте? Я казав вам ще малим. Пiду i стану над громом. Мати його поблагословила. Серед ночi на горi спалахнуло вогнище. З вогню пiднiмалася куля. Задзвонили дзвони. Вдень Планетника шукали, але не знайшли. Чи в небо злетiв, чи в землю запався — нiхто не знає. Таку легенду розповiла Олена Булига. Коли менi тоскно, я згадую Планетника й чую, як у небi дзвонять дзвони. Головна думка повiстi — притчi Б. Харчука Планетник така: треба навчитися жити в гармонiï з природою, безнастанно трудитися, боротися за здiйснення своєï мрiï. У життi часто буває, що талановитих, неординарних людей ображають, цураються, зневажають. Проте вони не вiдступають вiд принципiв добра i справедливостi. Планетник здiйснив одвiчну мрiю людини — пiднятися в повiтря.

Метки Планетник, БОРИС ХАРЧУК, скорочено, стисло, уривки, у скороченому вигладi, коротко
Планетник